Юлія Мальована – уже понад десять років працює дитячим та дорослим офтальмологом. До початку повномасштабної війни в Україні, пані Юлія активно професійно розвивалась, брала участь у конференціях та вебінарах. Регулярно відвідувала різноманітні освітні заходи та працювала медичним копірайтером. Ще одним з напрямків діяльності Юлії були благодійні офтальмологічні огляди. Ми поговорили, як повномасштабна війна вплинула на неї особисто та на її роботу.
– Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність до початку повномасштабної війни.
– Уже майже чотири роки я працюю в мережі медичних оптик «Модна оптика». Веду прийом як дитячий та дорослий офтальмолог. Вдосконалюю знання в галузі оптометрії та страбології. А потім ділюся ними з колегами, оскільки виконую обов’язки директора з медичних питань та розвитку.
До цього пройшла «школу» державної медицини – працювала офтальмологом у районній лікарні на Черкащині, звідки я родом.
Маю досвід у медичному копірайтингу – співпрацювала з деякими фармакологічними компаніями, клініками. Наповнювала інформацією онлайн-платформи офтальмологічного спрямування.
Окремий напрям моєї діяльності – співробітництво з благодійним фондом «Ясне бачення», який організовує «очні клініки» по всій Україні, а віднедавна – і за кордоном. Ми обстежуємо малозахищені верстви населення – дітей, позбавлених батьківського піклування, членів сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, літніх людей та інших.
– Опишіть власні відчуття вранці 24 лютого. Що коїлось у вас всередині?
– З однієї сторони – надзвичайно важко прокручувати все це в пам’яті, з іншої – однаково це один з тих днів, який ніколи з неї не зітреться.
24 лютого о 6 годині ранку мені зателефонував брат і ошелешив тим, що відбувається (сама я не почула вибухів лише через міцний сон). Завдячуючи моєму чоловікові, який поставився до ймовірності наступу більш серйозно, ніж я, уже за 26 хвилин ми сиділи в завбачливо заправленому авто разом із тривожною валізкою, донечкою та котом. Цією компанією ми рушили в напрямку батьківського дому – на Черкащину. Дістатися до них, а далі буде видно – таким був план.
Що я відчувала? Спустошеність. Нереальність того, що відбувається. Попри попередження від людей, чию думку я дуже поважаю, не хотілося вірити, що росіяни розпочнуть таки повномасштабний наступ. Війна торкнулася нашої родини ще у 2015, коли мій тато вперше пішов на фронт. Але осмислити факт, що тепер цей кривавий хаос накрив усю нашу державу, було від того ще складніше.
– Чи доводилося вам впродовж цього часу працювати в іншому місті?
Не зовсім. Тобто я намагалася зробити все, що в моїх силах, але офіційно ніде не працювала. Ми залишились із донькою в мами на Христинівщині, а чоловік повернувся до надважливої роботи в Києві. І я просто розривалася між материнським обов’язком (насамперед – вберегти доньку) та лікарським.
Мені було дуже важко вперше за 11 років «скинути» білий халат. Оскільки прямих своїх обов’язків я виконувати не могла, то спочатку хаотично хапалася за будь-які доступні завдання. Упродовж першого тижня від 24 лютого я спробувала охопити три напрями діяльності – записувала відео про захист очей та гігієну зору в надзвичайних умовах, долучилась до всіх можливих майданчиків із надання онлайн-консультацій, а також віддалено намагалася координувати роботу оптики, у тому обсязі, у якому це було можливо.
Трохи згодом мені запропонували колаборацію з офтальмологічною спільнотою Unia Ophthalmica. Разом ми записали фінансований компанією Santen цикл офтальмологічних подкастів. Вони теж були присвячені питанням догляду за очима в умовах війни.
Несподівано для себе виступила в ролі доповідачки в рамках регулярного проєкту Ophthalmic_iShool, який ініціює Всеукраїнський альянс офтальмологів. Я щиро вдячна організаторам, адже якісний освітній проєкт під час війни – це надзвичайно цінно для офтальмологічної спільноти. Саме мій лютнево-квітневий досвід онлайн-косультування був покладений в основу моєї першої доповіді на проєкті цьогоріч.
Тобто тоді, коли «руками» безпосередньо робити нічого корисного я не могла, намагалася підтримати українців інформаційно.
– Навесні ви надавали безоплатну офтальмологічну допомогу людям, які цього потребували. Розкажіть про цю ініціативу докладніше.
Це знову ж таки про фонд «Ясне бачення». Його засновник та директор Руслан Білоконь – мій хороший друг, людина, яка має надзвичайно велике серце, одразу від початку повномасштабного вторгнення розширив напрями своєї волонтерської діяльності (як вчинив 8 років тому на рідній для нього Луганщині).
Одного весняного дня цей мужній і небайдужий чоловік зробив невеликий гак на своєму волонтерському маршруті й завіз до мене в село мінімальний набір обладнання для перевірки зору та офтальмологічного огляду. Крім того, фонд доручив мені певну базу готових окулярів, які я мала можливість роздавати тим, хто цього потребував.
Нарешті я змогла «одягнути халат»! Найближчі люди одразу відгукнулися на мою волонтерську затію. Вийшов практично «сімейний підряд»: брат став нашими колесами, а донька та двоє похресників по черзі виконували функції моїх асистентів.
За сприяння місцевої влади ми організували десять виїзних клінік по різних селах району, куди запрошували місцевих жителів, ВПО та військовослужбовців. Певним досягненням вважаю проведені огляди в будинку для літніх людей та психоневрологічному інтернаті – дехто з їхніх мешканців давно потребував офтальмологічного обстеження, але не мав доступу до нього.
У Ремарка є крилатий вислів: «У темні часи добре видно світлих людей». На мою публікацію у фейсбуці, де я писала про підопічних цих двох закладів, відгукнулася з пропозицією допомогти одна з менеджерів компанії «Некстфарм». Вона запропонувала долучитися можливим чином до благодійності та відправила мені понад 100 флаконів антиглаукомних крапель. Усі пацієнти з уперше виявленими, а також діагностованими раніше випадками цього захворювання отримали свій декількамісячний запас крапель.
Трішки пізніше, у Львові, ми провели ще три масштабних клініки в пунктах проживання для переселенців. Це вже була організація зовсім іншого рівня – її забезпечив Руслан. Пацієнти з глаукомою, знову ж таки, окрім безплатних окулярів, отримали ще й краплі.
– А які скарги від пацієнтів були найчастішими з кінця зими? Чи змінилися запити на фоні стресу в людей?
Мені вже доводилося відповідати на подібне запитання. Скажу так. Серед більш ніж двох сотень звернень до мене за онлайн-консультацією в перші три місяці від повномасштабного вторгнення дуже багато було охочих отримати саме психологічну підтримку.
Тобто номінально формувався запит на почервоніння ока чи пошук аналогів ліків, що «зникли» з аптек. Але оскільки на початку зверталося багато людей із Київщини, Чернігівщини, Сумщини, які тимчасово потрапили до окупації, складалося враження, що людям просто необхідне спілкування з лікарем. Навіть, якщо воно дистанційне.
На жаль, запитів, наприклад, з Херсонщини я жодного разу не отримала, скоріше за все, через майже одразу відключений російськими військовими зв’язок українських мобільних операторів.
Якщо аналізувати строго за нозологіями, то я не помітила серйозного перерозподілу частоти звернень з того чи іншого питання – люди, як і зазвичай, потребували окулярів та лінз, хворіли на кон’юнктивіти, блефарити, ячмені та холязіони. Хтось намагався дати раду хронічним захворюванням очей. Комусь потрібна була порада щодо алергії чи крововиливу.
Звісно, більшість цих запитів не відповідали формату онлайн-консультацій. Я чесно говорила про це людям. Але вони шукали будь-якої можливості…
Щодо травм. Закономірно говорити про серйозне збільшення їхньої частоти. Але, зважаючи на інший профіль моєї діяльності, мені не доводиться працювати з ними. Цю справу взяли на себе майстерні офтальмохірурги по всій країні.
Сьогодні, повернувшись на робоче місце, я знову ж таки бачу дітей із порушеннями рефракції та косоокістю, старших людей з пресбіопією, катарактою та глаукомою – загалом стандартний «довоєнний» прийом.
– Який вигляд сьогодні має ваш звичайний робочий день в умовах воєнного стану? Що змінилось у вашій роботі?
Філіали «Модної оптики» почали відновлювати свою роботу вже в середині березня, тобто ми навіть випередили мера з його закликом до підприємців повертатися до праці.
Насправді наші відважні дівчата-оптометристки вже 28-го лютого (!) дісталися до оптик, забрали додому бази контактних лінз, які є предметом першої необхідності, і почали роздавати їх безплатно всім, хто цього потребував. Через декілька днів ми трішки зібрали думки до купи. З вірою в те, що скоро повернемося до роботи, а отже, потрібно буде робити нові закупи (потрібні будуть кошти) – відновили продаж лінз киянам за звичайною вартістю. Водночас і далі віддавали їх безплатно воїнам ЗСУ майже впродовж всього березня.
У цьому величезна заслуга засновників мережі – родини офтальмологів, які зі своєї лікарської позиції розуміли: оптика – це не лише про торгівлю. Насамперед це про допомогу.
Коли я особисто повернулася до Києва в червні, мені спочатку важко було пристосуватися до зміненого трафіку (закриті виходи зі станцій метро й цілі станції), до частих тривог, що перешкоджають розписаному по хвилинах прийому, до нових облич – на жаль, через воєнну загрозу частина наших співробітників змушені були покинути країну разом зі своїми дітьми.
Тому, окрім безпекових, ми отримали ще й кадрові виклики – змушені були шукати нових колег, навчати, підтримувати. З початку весни до нас долучилися декілька спеціалістів, які покинули свої домівки на сході України. Ми дуже раді поповненню в колективі, але обставини такого оновлення залишаються трагічними.
Звісно, на робочий ритм найбільше впливає частота і тривалість повітряних тривог. Якби ці терористи припинили запускати свої «високоточні» ракети – можна було б говорити про відносно спокійну роботу в Києві. Проте сподіватись на їхнє «прозріння» не доводиться, тому віримо в ЗСУ і продовжуємо робити кожен своє.
У тому числі безоплатно обстежуємо наших оборонців, а також надаємо знижку 30% на виготовлення окулярів для них.
– Чи залишилося місце довоєнним ритуалам у вашому житті? Або ж з’явились нові звички, без яких уже нікуди, наприклад, щоденні донати?
Новорічної ночі я дала собі декілька обіцянок. Одна з них – прочитати у 2022 році 52 книги. Кінець лютого та березень випали з мого плану. А тоді я вирішила – ще цього не вистачало! Чого б це я відмовлялася від задуманого через якусь русню! І почала наздоганяти.
Тепер щодня дорогою на роботу, яка займає в мене від 3 до 4 годин на день, я активно читаю. Уже наздогнала пропущену кількість. Отакий от ритуал).
З нового – щоденний відеозв’язок із донечкою. Її забирати до столиці поки не наважилася. Доводиться практикувати «дистанційне батьківство». І це надзвичайно складно.
А щодо донатів – щоденно, на жаль, не виходить, але взяли за правило переказувати певні кошти в день зарплати та авансу – як у перевірені волонтерські фонди, так і окремим людям із гарними ініціативами.
Зокрема мені як людині творчій дуже імпонує активна позиція сучасних українських митців. Так, я принагідно намагаюся підтримувати фінансово чудового письменника Андрія Любку, який у шаленому темпі купує авто для наших оборонців і особисто переганяє їх на фронт.
– Що особисто вам надає сили працювати та продовжувати боротися за наше світле майбутнє?
Віра в Україну, Бога та ЗСУ.
Усе те, що в моїй родині закладалося поколіннями, зводиться до істини – ми маємо надзвичайно потужне коріння, це наша прекрасна земля. Мільйони людей віддали життя за неї. Тому не маємо права відступитися. Тим більше, що Бог, правда та ЗСУ – на нашому боці.
