Євгеній Вітковіцький до початку повномасштабної війни працював лікарем-офтальмологом у Києві, професійно розвивався, мав певні хобі та виховував дітей разом з дружиною. Але 24 лютого життя кожного з нас змінилось, так само і пана Євгена. З перших днів війни Євген пішов захищати рідну країну, як військовий медик. Ми поговорили про реакцію рідних на його рішення, про роль військового медика на фронті та про позитивні й негативні аспекти, перебуваючи на лінії зіткнення.
– 24 лютого назавжди змінило життя всіх українців. Опишіть, що ви відчували того тривожного дня.
– Упродовж останніх кількох років я з друзями в другій половині лютого їздив у Карпати на 2-3 ночі для відпочинку у форматі “без бабів” – це коли пацанячою компанією ми гуртом винаймали будиночок на Закарпатті та кілька днів тинялися горами, спілкувалися, квасили, співали, ділилися радощами та планами, а через кілька днів поверталися до столиці повністю “перезавантажені” й на позитиві. Цього року я змінив формат і вирішив узяти всю родину в Карпати. Перед Новим роком замовив квитки на 23.02.22. Звістка про початок повномасштабної війни застала мене в потязі десь о 5:30 ранку. О 6:30 ми родиною вийшли з вагона, і план уже був готовий – залишити родину на Закарпатті й повертатися на Київ. Я мав величезний бонус: моя родина була в безпеці.
У 2014-му році я проходив комісію в військкоматі за повісткою і мав обмеження придатності в мирний час, тоді я трохи комплексував з того, що в країні війна, а я не пішов на фронт. Але з дружиною була розмова, що якщо мене викличуть чи буде повномасштабне вторгнення, я гайну на фронт. Ці роки я трохи займався в ГО «Український Легіон» і отримав мінімальний військовий вишкіл. Якби ходив регулярно – то був би більш підготовлений.
Розумію, як було важко дружині залишитися самій із двома дітьми на невизначений час в іншому куточку держави, але вона знала про мій вибір і плани, це було обговорено заздалегідь. Дуже вдячний їй за розуміння та підтримку. 24.02 не зміг виїхати з Закарпаття через хаос. Але не відривався від телевізора та спостерігав за подіями навколо столиці. Дуже пам’ятаю 25.02, коли йшов пішки до залізничної станції, щоби виїхати на Київ, а з гори бігла сусідка пані Ярослава і кричала вслід: «Євгене, там передавали по телевізору, що на Київ іде 10 тисяч кадирівців!» А ти пензлюєш пішкаря до вокзалу й думаєш: «Хоч би встигнути доїхати до Києва, поки його не зайняли кацапи» – і так трохи холодок по спині…
– Ви – військовий медик. Розкажіть, будь ласка, докладніше, хто такий військовий медик? У чому полягає ваша роль?
Прибувши до Києва, я зрозумів, що бігти до військкомату – марна справа, й одразу гайнув до своїх знайомих з «Українського Легіону», які перебували в складі ТрО і вже були на позиції біля Пущі-Водиці. Здобув посаду взводного медика. У той час у них взагалі не було жодного “дохтора”, тож знайшов собі трохи роботи: виміряв тиск, роздавав пілюлі, проводив вечірню роздачу вітамінів. Наш бат у той час не брав участі в прямих боєзіткненнях, тож поранених та контужених не було. Робота нагадувала поліклініку, тільки в окопах.
Коли відігнали кацапів від Києва, керівництво згадало, що я маю звання молодшого лейтенанта запасу, тож мене вивели зі складу підрозділу, адже взводний медик – то не офіцерська посада. Довелося близько місяця їблувати в Києві, який почав оживати й повертатися до мирного життя. Потім приїхали хлопці з округу “Схід” і сказали, що там не вистачає лікарів, та й взагалі там намічається “заруба” на літо, тож треба попрацювати.
Хоч і в Києві було вже на той час затишно, але треба було рухатися далі. І як я не сумував за своїм взводом, розумів: на Сході я більш потрібний. У травні прибув до Дніпра, деякий час займався грьобаною писаниною, а потім був відправлений у розташування нашого бату в південно-східній частині Донецької області.
Моя посада – лікар медпункту бату, передбачає організацію та надання медичної допомоги всім, кому потрібно під час звернення. Вона відрізняється від картинки в кіно. У мене за штатом мали бути в підпорядкуванні три фельдшери, три санітари та три водії евакуаційних швидких. Також є мій керівник – начмед бату. Фактично ж був начмед, я та один фельдшер. Із часом фельдшер, який був реально крутий, захворів і заїхав до шпиталю на місяць. Тож довелося одному робити роботу за чотирьох. У бригаді сказали, що в них немає іншого медперсоналу, і доведеться попрацювати трохи за всіх. Правда, дали на підстраховку досвідченого лікаря, який міг виїхати в будь-який момент та допомогти. Медпункт знаходиться за 6-7 км від лінії зіткнення, і в наш хутір постійно прилітає від “братішек”.
Робочий день приблизно такий: прокидаєшся вранці або коли передадуть по рації, що везуть пораненого чи контужених. На рації ти постійно. Коли лягаєш спати, рацію робиш гучніше, щоби крізь сон почути, що везуть пораненого чи поранених. Як правило, транспортування пораненого до медичного пункту триває від 5 хвилин до кількох годин, якщо позиції херачать без зупинки й не може евакуаційне авто забрати постраждалого. Щойно привезли пораненого, намагаємося його стабілізувати або надати першу медичну допомогу і вйо до найближчої чергової медбригади – там є повноцінна операційна, хірург, травматолог, два анестезіологи, медсестри та відповідне обладнання. Це райське місце знаходиться за 30 км від мого медичного пункту, і моє завдання – якимось чином довезти постраждалих живими до нього.
Крім цього, є до біса багато журналів, у які треба вчасно все записувати. Також вести прийом хворих, призначати їм лікування, робити видимість контролю лікування. Збирати планових хворих і два рази на тиждень спробувати, якщо є кому та на чому, завезти хворих до лікарні за 90 км. Потім знову – записи в журнали, видавання ліків, уколи, крапельниці, приготування чаю для виснажених бійців, цькування тупих армійських жартів, спогади про “гражданку”, спроби підбадьорити або просто вислухати морально та фізично виснажених бійців, когось посварити, вислухати безліч цінних вказівок від штабу, сказати “Єсть!” і зробити по-своєму.
У проміжках між усім цим маєш встигнути покупатися раз на два тижні та помити ноги раз на два дні, плюс щось ще треба з’їсти та подзвонити мамі раз на тиждень. Дружині пишу регулярно, коли є зв’язок та час. Загалом я не знаю, що має робити бойовий медик. Напевно, усе й одразу. Дуже не вистачає знань та навичок у сфері невідкладної допомоги, хоч і проходив кілька різноманітних курсів, але відчуваю, що моя база слабка. Знаю, що іншого лікаря, ніж я, у баті не має, тож вчусь практично, спілкуюся з лікарями у вільні хвилини, коли привожу до лікарень, та дзвоню колегам і не соромлюся питати, які краще робити призначення моїм підопічним героям, на плечах яких тримається хиткий спокій мирних міст. «Отака х…я, малята», як каже дід Панас.
Поблизу Пущі-Водиці, початок березня 2022
– Як сприйняли ваші рідні, друзі та колеги звістку про те, що ви йдете на фронт? Чи виходить зараз підтримувати зв’язок із ними?
– Рідні знали заздалегідь, що в разі повномасштабного вторгнення я буду десь на фронті. Плюс військова кафедра та професія лікаря не давали мені іншого вибору. Дружина знала, що я не буду осторонь цих подій, тож їй велика дяка, що я поїхав на Київ із затишного Закарпаття без істерик та звинувачень.
Мама теж очікувала на цей сценарій. На цю мить ті, кого я вважаю своїми друзями, ментально та фізично мене підтримують. На жаль, чомусь відпала повністю потреба в спілкуванні з рідними та друзями, і коло спілкування звузилося до дзвінків дружині, мамі та ще буквально двом людям. Не знаю, чому, але навіть коли є вільний час, а це буває рідко, не бачу потреби в спілкуванні. Єдина людина, з якою я раджусь і ділюся потаємним – це моя дружина. Було ще пару дзвінків друзям, коли вже їхав дах, але то був момент якогось зриву.
– З якими травмами особисто вам доводиться найчастіше працювати? Це травми очей чи ви здебільшого надаєте загальну медичну допомогу?
– Травми, які я бачив під час бойових дій, поділялися на контузії та осколкові ураження. Пов’язано це з безлімітним боєкомплектом у росіян та їхньою перевагою в артилерії та РСЗВ. Кульові поранення були рідко, у стрілкових боях наші бійці були кращими та, напевно, достатньо підготовленими, тож кульових було мало. Очних травм навіть не пригадаю. Щодо контузій – цікаві спостереження. Коли контузія важка, то зрозуміло, але було, напевно, дві третини випадків, коли бійці були на ногах, але через день-два їх наздоганяла прогресуюча неврологічна симптоматика, і їхній стан із легкого ступеня переходив у більш важкий. Трохи порозпитував неврологів про лікування контузійних уражень і одностайної думки не почув. Єдиний висновок – це неможливість повністю відновитися впродовж нетривалого періоду.
– Волонтери, бізнес, благодійні фонди – ті, хто перебуває в тилу, постійно збирають кошти та закуповують необхідне для тих, хто на фронті. Чи вистачає вам медичного забезпечення?
– Дійсно, на волонтерах тримається забезпечення левової частки всього, що потрібно. Завжди чогось не вистачає. Багато чого можна замовити через постачання бригади, але це дуже неповороткий механізм із негарантованим результатом. Є поняття штату, укомплектування та забезпечення, але це паперова версія. Щойно починається активна фаза з великою кількістю поранених, загиблих – усе одразу розвалюється, і ти починаєш працювати так, як буде зручно твоїм пацієнтам і тобі. У нас зараз немає в штаті медслужби нашого батальйону жодного лікаря потрібного профілю: анестезіолог, хірург, травматолог, терапевт. Є начмед – за освітою педіатр, лікар медпункту – за освітою офтальмолог, фельдшер, який працював за спеціальністю востаннє 20 років тому, кілька санітарів-стрільців, які пройшли 3-4-денні курси та водії евакуаційних тачок.
Наше завдання – довезти живим пораненого до найближчого медичного закладу, який зможе кваліфіковано допомогти. За статутом у ТрО не передбачено медроти та лазарету, тож лікування амбулаторне, і тільки за важких випадків соматичних хвороб ми доставляємо хворих до спеціально відведених лікарень. Оскільки у нас немає кому працювати на спеціальному обладнанні, то воно автоматично переходить у розряд зайвого. Ліки та препарати, потрібні для медпункту, поділяються на дві категорії:
1. Те, що потрібно для невідкладної допомоги пораненому.
2. Для лікування соматичних хвороб – це в основному гіпертонія, виразкова хвороба шлунку, геморой, грижі та протрузії попереку.
Й оскільки заходимо в сезон застудних захворювань, це ліки від синуситів, бронхітів та ГРВІ.
Певний запас ліків є, до 10％ від зарплати я витрачаю на закупівлю необхідних препаратів на батальйон, більшість необхідного бійці закупляють самі, якщо є змога заслати гінця до найближчої аптеки. Під час ведення активної фази бойових дій це не завжди вдається.
З побратимом “Бєдя”. Липень 2022. Десь в Донецькій області. Напевно, єдиний, до кого планував заїхати в гості після війни. Загинув 06.08.22.
– Опишіть, будь ласка, один день із вашого воєнного життя.
– Усі дні різні й бувають дуже цікаві та нервові, а бувають неймовірно нудні та беззмістовні. Найкращий день – це коли тебе не викликало начальство до себе й не давало ніяких вказівок та наказів. Це буває рідко. Як для цивільної людини, для мене військові статути – це такий треш та стрес: майже все, що можна зробити просто, ускладнюється до абсурду. Це мені так здається, кадрові військові кажуть, що то зер гуд.
– Що найважче у війні для вас сьогодні й було на початку повномасштабного вторгнення російської федерації?
– Найважче у війні сьогодні – це відсутність таймінгу твого перебування на фронті. Якби ти знав, що ось побудеш, наприклад, 30 днів у зоні бойових дій, а потім 2-3 дні вдома або на ротації на ппд, то так можна нести службу. Але ти не можеш впливати на це, і воно виснажує. Ти не знаєш, коли вас замінять свіжі сили й де ти проведеш відновлення: на ппд, вдома чи на полігоні. Питання озброєння, амуніції, обладнання, харчування та сну відходять на другий план. На початку вторгнення найважче… навіть не пам’ятаю, що було. Напевно, перші ночі, коли ночували в лютому на природі без спальників та багаття, о це *** було холодно.
– У всьому поганому дуже важливо знаходити щось позитивне, щоби не з’їхати з глузду. Чи виходить це у вас?
– Знаходити в поганому щось позитивне – це як у гівні шукати родзинки. Є погане – є хороше, є чорне – є біле. Це різні речі. І їх треба чітко розмежовувати, бо коли в поганому шукаєш хороше, стирається відчуття справедливості, правди, істини. З позитивного на війні – це:
1. Неймовірне відчуття, коли довіз живим важкого пораненого.
2. Дні, коли немає масованих обстрілів і, швидше за все, не буде поранених, і можеш вільно милуватися заходами й сходами сонця, а вони в Донецькій області дуже гарні.
3. Коли тепло й не тече дощ за комір.
Очікування відпустки та побачення із сім’єю – теж позитивна річ, але вона не входить до першої трійки.
– Що особисто вам надає сили боротися за наше світле майбутнє?
– Сили боротися не безмежні, особливо психологічно-моральні, але:
По-перше, на мою країну напали, і це обов’язок мене як громадянина стати на її захист. Як казав В. Залужний: «Нам не треба чужого, але свого ми не віддамо».
По-друге, війна була неминучою, про неї говорили й раніше притомні люди, це було видно на прикладі Ічкерії, Грузії. Якби повномасштабна війна не почалася зараз, то була б дещо пізніше. І, може, і добре, що ми зараз закриємо це питання.
По-третє, у разі програшу розумію, що буду фізично знищений, а моя сім’я зазнає репресій або буде вічними біженцями. Це показав приклад окупованих територій.
