Photo: Anastasia Taylor-Lind
Поспілкувалися з Іллею Коломійцем, молодим та патріотичним лікарем-офтальмологом, який працює в Дніпропетровській обласній клінічній офтальмологічній лікарні. Лікар радий, що зараз на своєму місці, адже майже щодня робить операції для військових та цивільних, надає допомогу постраждалим унаслідок військової агресії російської федерації. Після перемоги пан Ілля планує працювати в Сімферополі чи Маріуполі, бути корисним там, де це буде необхідно. Читайте, як працює офтальмолог за 150 км від лінії фронту.
– Розкажіть про свою діяльність до початку повномасштабної війни в Україні та чому ви обрали офтальмологію.
– У 11 класі я побував на операції, і мені дуже сподобався цей процес. Тоді лікар-хірург подарував мені свою операційну шапочку. На жаль, минулого року я загубив її, але для мене це була знакова річ.
Після школи я вступив до Полтавського державного медичного університету й на третьому курсі пішов працювати в офтальмологію в Полтаві, де познайомився з багатьма лікарями. Молоді офтальмологи, з якими мені було дуже цікаво спілкуватися, навчили мене захоплюватись офтальмологією. Я ходив на чергування та проводив у офтальмології свій вільний час.
Тоді ці лікарі були моїми вчителями, я на них рівнявся. А зараз через те, що я працюю в Дніпропетровській обласній клінічній офтальмологічній лікарні та зробив величезну кількість операцій, я вже їх перевершив у певному розумінні.
Для інтернатури я обрав більше місто, тому що в ньому більше можливостей. З того часу працюю в Дніпрі, уже пʼятий рік.
До повномасштабної війни я працював в ДОКОЛі ургентним лікарем. У мене було 2-3 чергування на тиждень, а в денний час я мав змогу робити планові операції, наприклад, оперувати катаракти. Майже всі молоді хірурги будь-якої спеціальності так і працюють. Тобто вони роблять те, що мусять – чергують, та мають змогу навчатися планової хірургії.
Сьогодні я почуваю себе на своєму місці, тому що маю змогу надавати медичну допомогу військовим. Я відчуваю себе потрібним і корисним у цей час.
Взагалі я вважаю, що офтальмологія – це найгарніша спеціальність, багато красивих патологій. Мій основний профіль – це операції на передньому відрізку ока, але через те, що зараз багато травм із внутрішньоочними уламками, я оперую і сітківку. Операція на сітківці для мене – це космос, окремий вид мистецтва. Судини й сітківка мають такий гарний вигляд, це не порівняти із загальною хірургією.
– Чи були ви готові до повномасштабної війни? Яким був ваш план?
– Десь 21–22 лютого зібрали всіх працівників нашої лікарні та сказали, що ми маємо бути готові, що в нас мають бути резерви усіх матеріалів для військових. Особисто я був готовий та думав, що почнеться повномасштабна війна, попри те, що деякі мої колеги запевняли, що цього не станеться.
Я знав, що лікарня буде функціонувати за будь-яких умов. Думав, що буду працювати та жити в ній, тому що в колективі якось спокійніше. Були змішані почуття, ніхто не знав, як усе буде.
Взагалі наша лікарня була готова, тому що ми ще з 2014 року приймаємо військових. Останні роки це було нечасто, можливо, раз на місяць, і травми були не такі серйозні, як зараз. Але однаково ми вже мали певну підготовку, знали, як діяти.
Вважаю, що до війни в професійному плані я був підготовлений, добре оперував травми. Звісно, на початку війни ми зіштовхнулися з новими викликами, було важко. Але зараз із колегами працюємо, як єдиний організм.
– Ви працюєте в Дніпропетровській обласній клінічній офтальмологічній лікарні, зокрема, лікуєте поранених бійців. Розкажіть, будь ласка, яку частку вашої роботи складають поранені з фронту та цивільні? Скільки поранених із травмами очей до вас надходить щотижня?
– Ми цілодобово надаємо офтальмологічну допомогу і військовим, і цивільним, які постраждали внаслідок військової агресії російської федерації. Співвідношення військових та цивільних пацієнтів, що до нас надходять зараз – це 9 до 1. Цивільних стало набагато менше, ніж на початку повномасштабної війни. На жаль, кількість військових з очними ураженнями росте.
Якщо говорити про цивільних, то з кінця лютого 2022 року до нас привозили людей із Бахмуту, Сєвєродонецька, Маріуполя та інших міст, щоб зашити рану, наприклад. Взагалі на початку війни до нас привозили дуже багато людей із Маріуполя, і там була біда. Тому що люди надходили зі «старими» травмами, яким уже декілька днів, навіть тижнів чи місяців. Але ми робили та робимо все необхідне, щоб гармонізувати око.
Також у нас є планові операції. Це, наприклад, втручання із заміни розбитого кришталика. Операційні дні в нас – вівторок, середа, четвер та п’ятниця.
Але бувають ургентні ситуації, коли до нас привозять військового, наприклад, у суботу, зі стороннім тілом в оці, яке не можна дістати магнітом – потрібне спеціальне обладнання. У такій ситуації необхідне негайне оперативне втручання. Тоді викликають медсестру та лікаря для проведення операції. Адже може виникнути запалення, якщо не зробити все швидко. Зауважу, що таке трапляється нечасто.
На запитання про кількість військових, які надходять до нас щотижня, дуже важко відповісти точно. Можу лише сказати, що багато. Наприклад, лише за ніч можуть привезти 4-5 поранених бійців, які потребують негайної допомоги. Так, вдень спокійніше, але вночі на чергуванні не поспиш.
Сьогодні в нас у відділенні є 2-3 лікарі, які оперують військових, займаються плановими операціями. Ще одна колега, яка пліч-о-пліч зі мною оперує військових, зараз на стажуванні в Америці.
– А чи може лікар-чоловік виїхати зараз за кордон на стажування?
– Є багато нюансів, але загалом може. Проте це не мій варіант. Я не можу покинути відділення. Та, якщо чесно, мені зараз не дуже й хочеться стажуватися. Я краще вже після закінчення війни.
Photo: Anastasia Taylor-Lind
– А як щодо видів травм? Із чим найчастіше доводиться працювати?
– У військових, які до нас надходять, травми в основному – це сторонні тіла та запалення. На жаль, деяка частина військових надходить із такими пораненнями, що ми вже нічим не можемо допомогти. Нічого у світі вже не поверне зір.
Були і гайки в очах, і кулі… Дуже багато уражень металевими та скляними уламками. Зараз велика кількість військових надходить з алюмінієвими уламками. Ураження ока такими сторонніми тілами – непрості випадки, адже ми не можемо їх вийняти магнітом, доводиться витягувати вручну, а це ускладнює операцію.
Моє завдання – вийняти уламок якнайшвидше, щоб не було запалення.
– Чи користуються військові захисними окулярами?
На жаль, дуже рідко. Станом на 31 грудня 2022 року ми підрахували, що приблизно за рік у нас було прооперовано 800 військових з ураженням очей, приблизно половину цих військових оперував я. І лише 2 пацієнти з усіх користуватися захисними окулярами.
Один із них був оператором дрона з «Азову», йому, вважай, пощастило, тому що тіло пройшло «на виліт», воно не зачепило важливих структур ока, сітківка була на місці. Заділо лише кришталик, який ми замінили. Після в нього було ще декілька операцій, але загалом окуляри зберегли йому зір. До речі, він зараз продовжує боронити нашу країну. Найбільшою подякою для мене було відео від нього з фронту.
Другий випадок був складніший, це був снайпер. Окуляри не захистили на 100%, але мені також вдалося зберегти йому зір.
Цікаво, що на початку війни окулярів було дуже мало, зараз же окуляри є майже в усіх, але ними не користуються. Скаржаться, що незручно, не звикли. Особливо незручно в темний час доби.
– А чи сплачують військові за операції?
– У нас військові оперуються повністю безоплатно. За весь час війни ми прооперували орієнтовно 1500 військових, і жоден із них ні копійки не заплатив за послуги. Мене це дуже тішить. Бо операція з видалення стороннього тіла в сучасному медичному центрі коштує приблизно 50–70 тис. грн. А в нас вона безоплатна з найкращими витратними матеріалами. Ми використовуємо німецькі, французькі та ізраїльські кришталики.
До нас приходить дуже багато допомоги від волонтерів та держави. Ми забезпечені різними матеріалами. Хочу зауважити, що ситуація, коли ми не можемо провести операцію через брак витратних матеріалів, абсолютно неможлива. Завдяки нашому керівництву ми завжди маємо альтернативу.
Photo: Anastasia Taylor-Lind
– Який найскладніший клінічний випадок був за час війни?
– Важко сказати. Тому що є випадки, коли морально складно, коли ти не можеш допомогти людині зберегти зір – і ти це розумієш.
Діти – це особлива тема. До операцій дорослим, і військовим, і цивільним, ти якось уже звикаєш, а оперувати дітей морально складно.
У грудні оперував дівчинку 7 років, яка постраждала внаслідок обстрілу в Кривому Розі. У неї був уламок в оці, і дівчинка була в дуже важкому стані, але і нам вдалося врятувати зір, і лікарям вдалося стабілізувати її загальний стан. Наразі вона вже самостійно ходить та почувається краще.
– Як лікарю не вигоріти на такій складній та виснажливій роботі?
– Мені дуже допомагають мої друзі-колеги. У нас у колективі багато молодих лікарів, ми підтримуємо один одного. Також допомагає, що є старші колеги. Коли я сумніваюся, я беру хворого, йду до старшого колеги за порадою – і він чи вона завжди радять. І хоча остаточне рішення однаково залишається за мною, думка колег дуже цінна.
Звісно, допомагає хобі. У моєму випадку це – волейбол. Часто після важкого операційного дня чи чергування я йду грати впродовж двох годин у волейбол. На цей час повністю відключаю свій мозок від роботи.
Складно морально, коли до тебе привозять людину, а в неї два ока розбиті, і ти не можеш допомогти. Ти переживаєш це все, переглядаєш результати обстеження та намагаєшся знайти рішення, але реальність така, що ти не можеш допомогти. Дуже переймаюся через це, але такі заняття, як волейбол, допомагають та розраджують мене.
Допомагає, що я не один. Багато лікарів працюють так само важко, як я. Допомагає думка про те, що військовим набагато важче. Адже я приходжу після важкого операційного дня до теплого дому, приймаю теплий душ та лягаю спати. А вони – у нелюдських умовах. Я розумію, що під Бахмутом набагато гірше.
– Що особисто вам надає сил працювати та продовжувати боротися за наше світле майбутнє?
– Любов до Батьківщини та мої плани.
Після перемоги я хочу одразу взяти відпустку та зі своїм добрим знайомим, який зараз воює, піти в похід у гори. Сподіваюся, це будуть Кримські гори 🙂
Взагалі ми з моїм другом-нейрохірургом мріємо після війни працювати або в Сімферополі, або в Маріуполі, у тих містах, де буде необхідна якісна офтальмологічна допомога.
Я хочу жити та працювати лише в Україні та роблю все можливе зі свого боку для нашої Перемоги.
